1963 рік. Чому я тут? Напевне, я вчора занадто багато думав про нього, щоб не потрапити у цей цікавий час. Цікавий? Мало хто знає про те, що тоді була дуже коротка та цікава окупація. Австрійський диктатор Клавдія, про яку так багато в той (але не в наш) час писали, вирішила захопити все.
Мене поселили у модернізованому готелі. Точніше у дечому, зробленому із приміщення моєї роботи - якимось чином перемістилась навіть стаціонарна сигналізація, хоч електромережа працювала із перебоями.
Світла не було, тож я вирішив прогулятись по сумних вулицях міста. Невже вона така страшна? Ніде не видно трупів. Озеро манить холодом. Під ним електростанція. Школа, у якій не вчаться діти. Там склад боєприпасів. Два кольорові буклети біля школи. Це були правила етикету Нового Світу. Невже це все, чим живе зараз школа? Дивний годинник у мене на руці. Стежка, що веде мене додому. Зворотній відлік на циферблаті. Маленька дівчинка дивиться на мене благальними очима. Залишилось сім годин. До чого?
- Привіт, - звернувся я до голубоокого створіння.
- А у тебе красивий піджак.
- Ти тільки про це думаєш?
- Ще я думаю про велику Клавдію.
- Ось, чому ти така сумна?
- Вона сказала, що діти мають переповісти їй "Енеїду", а потім спалила бібліотеку. А ще Клавдія примушує вчити свої правила на колінах в цьому гидкому палаці.
Куди я попав? У підручниках історії не було ніякої Клавдії! І, переважно, всі диктатори любили дітей...
Нашвидку руку розповівши дитині "Енеїду", я відправився у готель. Складно це назвати готелем - у кожному номері щось схоже на китайські капсули для сну. Я вже ненавиджу диктатора.
Пронизливий звук розділяє не тільки вуха - розрізає повітря. Це ж моя сигналізація! На циферблаті залишалось чотири години. До чого? Коливання повітря зупинилось, як тільки я добіг до пульта. Яка ж тут блискуча підлога! При бажанні можна довго кататись на ній.
Сад. Вона сюди ще не добралась. Тут все квітне, роздаючи хоч щось приємне у цьому місці.
30 хвилин. Загальна тривога. Це вже не моя сигналізація. Що ще могло відбутись? Перший поверх капсульного готелю - палац з полірованою підлого. Почет? "Почет" увійшов, занісши стільки зброї, скільки тільки могла взяти кожна людина, і ще плюс два пістолети. Я одразу "спалився", не ставши на коліна, як це зробив весь натовп, що збігся на загальну тривогу.
- Тебе я й чекала, - почув я далекий, владний та підстаркуватий голос.
- Та невже? То може поясниш мені, що тут відбувається?
- Ні, спершу ти вивчиш правила - необхідний мінімум для перебування тут.
Перебування тут? Але мені не потрібно тут бути. Я хочу у свій час, хочу в кіно, де буде пиво та посмішки на обличчях людей. До ніг мені впали два бридотні буклети, а в лице націлились аргументи. 4.52. Цікаво буде, коли дійде до нуля.
Поки я над цим думав, диктатор почала свій самовдоволений монолог про те, що вона - це моя протилежність у всьому, про те, що на зв'язує та про те, що вона створена мною. У якому сенсі?
Отже, інь та янь. Остання протилежність не може жити без передостанньої протилежності. Вона мене не вб'є. Я зриваюсь та біжу. Весь "почет" - за мною. Очевидно, наказано спіймати, але не вбити. Вікно. Вільне падіння. Не на перший поверх, а в яму, завбільшки з п'ять поверхів, з якої планувалось зробити підземний капсульний готель.
Мене вже немає. Принаймі, живого. Живого у цій реальності. На годиннику залишалось 5 секунд. Отже, я зробив правильний вибір.
Очуняв я посередині міста, у своєму році. Дім. Комп'ютер. Пошуки. Ні, у 1963 році немає і не було мого злого двійника. Годинник показував звичайний час. Інтуїція не підвела - я вбив себе тоді, щоб жити зараз.
Світла не було, тож я вирішив прогулятись по сумних вулицях міста. Невже вона така страшна? Ніде не видно трупів. Озеро манить холодом. Під ним електростанція. Школа, у якій не вчаться діти. Там склад боєприпасів. Два кольорові буклети біля школи. Це були правила етикету Нового Світу. Невже це все, чим живе зараз школа? Дивний годинник у мене на руці. Стежка, що веде мене додому. Зворотній відлік на циферблаті. Маленька дівчинка дивиться на мене благальними очима. Залишилось сім годин. До чого?
- Привіт, - звернувся я до голубоокого створіння.
- А у тебе красивий піджак.
- Ти тільки про це думаєш?
- Ще я думаю про велику Клавдію.
- Ось, чому ти така сумна?
- Вона сказала, що діти мають переповісти їй "Енеїду", а потім спалила бібліотеку. А ще Клавдія примушує вчити свої правила на колінах в цьому гидкому палаці.
Куди я попав? У підручниках історії не було ніякої Клавдії! І, переважно, всі диктатори любили дітей...
Нашвидку руку розповівши дитині "Енеїду", я відправився у готель. Складно це назвати готелем - у кожному номері щось схоже на китайські капсули для сну. Я вже ненавиджу диктатора.
Пронизливий звук розділяє не тільки вуха - розрізає повітря. Це ж моя сигналізація! На циферблаті залишалось чотири години. До чого? Коливання повітря зупинилось, як тільки я добіг до пульта. Яка ж тут блискуча підлога! При бажанні можна довго кататись на ній.
Сад. Вона сюди ще не добралась. Тут все квітне, роздаючи хоч щось приємне у цьому місці.
30 хвилин. Загальна тривога. Це вже не моя сигналізація. Що ще могло відбутись? Перший поверх капсульного готелю - палац з полірованою підлого. Почет? "Почет" увійшов, занісши стільки зброї, скільки тільки могла взяти кожна людина, і ще плюс два пістолети. Я одразу "спалився", не ставши на коліна, як це зробив весь натовп, що збігся на загальну тривогу.
- Тебе я й чекала, - почув я далекий, владний та підстаркуватий голос.
- Та невже? То може поясниш мені, що тут відбувається?
- Ні, спершу ти вивчиш правила - необхідний мінімум для перебування тут.
Перебування тут? Але мені не потрібно тут бути. Я хочу у свій час, хочу в кіно, де буде пиво та посмішки на обличчях людей. До ніг мені впали два бридотні буклети, а в лице націлились аргументи. 4.52. Цікаво буде, коли дійде до нуля.
Поки я над цим думав, диктатор почала свій самовдоволений монолог про те, що вона - це моя протилежність у всьому, про те, що на зв'язує та про те, що вона створена мною. У якому сенсі?
Отже, інь та янь. Остання протилежність не може жити без передостанньої протилежності. Вона мене не вб'є. Я зриваюсь та біжу. Весь "почет" - за мною. Очевидно, наказано спіймати, але не вбити. Вікно. Вільне падіння. Не на перший поверх, а в яму, завбільшки з п'ять поверхів, з якої планувалось зробити підземний капсульний готель.
Мене вже немає. Принаймі, живого. Живого у цій реальності. На годиннику залишалось 5 секунд. Отже, я зробив правильний вибір.
Очуняв я посередині міста, у своєму році. Дім. Комп'ютер. Пошуки. Ні, у 1963 році немає і не було мого злого двійника. Годинник показував звичайний час. Інтуїція не підвела - я вбив себе тоді, щоб жити зараз.
Немає коментарів:
Дописати коментар