Підземний тур

Експедиція була з розряду "немає що робити". Олег, Іра та я зібрали свої манатки та пішли на пошуки пригод у хащі. До вечора ми безрезультатно блукали, подекуди знаходячи різної паскудності гриби та палки. Після того, як ми розбрелись, я почув здивований та захоплений голос одної зарази. Він знайшов печеру.
Печера була з маленьким входом, але, водночас просторою всередині. Звичайно що я перший туди поліз - цікаво ж. Коли ми дійшли до кінця коридору, побачили три "підпечерки", що у свою чергу мали ще по безліч різних ходів. Мужньо озброївши дівчину ліхтарями, як справжні мачо, ми впустили її вперед. Після цього дійства ми просто спускались наймання вниз.
Було дуже дивно, але спуску не було кінця-краю. Глипнувши на годинника, я помітив що була вже шоста година спуску. ГМ! Дивно. Я відчував що спуск йде всього-навсього хвилин десять максимум. Стрілки годинника рухались як скажені. О так - ми були кротами та повністю залежали від ліхтаря. Свою точку неповернення було пройдено вже давно, тому варто було надіятись тільки везіння - а раптом вдасться кудись вийти цілими та неушкодженими. Пройшло ще двадцять хвилин у свідомості.
На годиннику ж, насправді пройшло незрівнянно більше. Найкоротша стрілка давно нестримно оберталась навколо своєї осі. І тут...

Хроніки великих обломів, або про "стандартні" вечори

Ти прийшла до мене ввечері. Твої бедра повільно та звабливо коливались у такт ходьби. Ех - мої збочені думки. Ти гарна.
Колись давно, мені снився класний сон. І з цього моменту зародилась ідея зробити просто банальний романтичний вечір - ну, як у кіно. Сьогодні саме час поекспериментувати.
Вино, свічки, цукерки - для когось це нудно, але в мене такого ще не було. Забебехавши оцю всю байду, пішов я з малою на рок концерт. Після класного відриву, прийшли ми втомлені та голодні до мене додому. І там чекало звичайне ЦЕ.
Почавши келиха вина та смачно закусивши шматком цукерки, я згадав про твої губи. Вони так бажано на мене дивились, що я просто не стримався від спокуси. Я просто взяв та поцілував тебе. ОЙ!
Звідкись з'явився неприємний запах смаженого волосся та чомусь почала горіти штора. Дарма я вибрав такі високі свічки!
Як же це роблять? Ніколи не буду більше робити щось так як усі. Це гибле діло.

Вітаю! Ти вже перейшла через нудні переконання, вагітність і купу болі. При цьому навіть збереглась твоя гарна фігура. А це справді приємно - мати хлопчика, - так думав я, доганяючи обідній автобус на платформі. Ця модель була зручною хоча б тим, що тут не було жодних стін, дверей чи зупинок. Пасажир просто доганяв платформу, сідав та їхав куди потрібно.

Я повинен встигнути. Невже це буде без татка? Ще трішки - і я вже бачу твоє прекрасне виснажене обличчя. Але - без хлопчика. ДЕ ВІН?
Платформа - дуже зручний спосіб пересування. Тут такі ж правила, як у звичайному парку. Знервований та розчарований, я смачно затягнувся сигарою. Все пропущено.
Мій син. Чому її батьки в перший же день забрали його до себе в село? Але хай вже так буде - мені хоча б побачити маля.
Провінція. Жовті нефарбовані будиночки з високими стелями. Все змінюється. Картинка перед очами невпинно біжить в такт швидкій переміні ніг. Вони ще не знають про мене. Я й обламаю їхні надії на спокійне життя.
Знайомий будинок. Трава. Двері. Іграшка. Їхні круглі очі. Вилізлі з орбіт очні яблука. Дитяча коляска з кимось живим усередині... кимось, кому вже кілька років.