Підземний тур

Експедиція була з розряду "немає що робити". Олег, Іра та я зібрали свої манатки та пішли на пошуки пригод у хащі. До вечора ми безрезультатно блукали, подекуди знаходячи різної паскудності гриби та палки. Після того, як ми розбрелись, я почув здивований та захоплений голос одної зарази. Він знайшов печеру.
Печера була з маленьким входом, але, водночас просторою всередині. Звичайно що я перший туди поліз - цікаво ж. Коли ми дійшли до кінця коридору, побачили три "підпечерки", що у свою чергу мали ще по безліч різних ходів. Мужньо озброївши дівчину ліхтарями, як справжні мачо, ми впустили її вперед. Після цього дійства ми просто спускались наймання вниз.
Було дуже дивно, але спуску не було кінця-краю. Глипнувши на годинника, я помітив що була вже шоста година спуску. ГМ! Дивно. Я відчував що спуск йде всього-навсього хвилин десять максимум. Стрілки годинника рухались як скажені. О так - ми були кротами та повністю залежали від ліхтаря. Свою точку неповернення було пройдено вже давно, тому варто було надіятись тільки везіння - а раптом вдасться кудись вийти цілими та неушкодженими. Пройшло ще двадцять хвилин у свідомості.
На годиннику ж, насправді пройшло незрівнянно більше. Найкоротша стрілка давно нестримно оберталась навколо своєї осі. І тут...

Ми дійшли до своєї мети. Тільки згодіться, дивно бачити так глибово в печері височенні, масивні дерев'яні двері. Вони були не зачинені. Я вирвався вперед та , копнувши двері, увірвався всередину. Там був ще один світ, біля ядра Землі. Своя атмосфера, хмари з яких дивним чином світило щось. І багато-багато зелені та фруктів. Одним словом - класична версія Раю. Пройшовши трохи далі, ми побачили... людей! Гомосапіенси були не звичайні - вони були в півтори рази вищі за нас. Підійшовши до нас, один з них почав щось белькотіти на своїй мові. Звичайно, що ми нічого не зрозуміли, але відчуття були як у мурашки, яку випадково застукали на кухні. Через деякий час ми почали говорити однією мовою - вони дуже швидко вчились.
Вразив зовнішній вигляд - доглянутий чоловік був одягнений в хорошу одіж, що не мастилась. Усі були ситі, хоч не було ніде жодного заводу, фабрики чи пекарні.
- Відколи ви тут? - почав я розмову.
- Відколи збудувались піраміди. Відколи метеорит впав на землю, винищивши все живе.
- А чому ви не йдете на зовні?
- Поки ми тут, у нас є вічне життя. Хоч воно і йде набагато швидше у часі, це дозволяє всім бути завжди таким як зараз. Тому твій годинник і йде так швидко. У твоєму світі зараз ти б давно помер.
Гм. А справді - я тут пробув тільки один день. А годинна стрілка йшла набагато швидне секундної. По моїх підрахунках, там, наверху, пройшло вже більше шістдесяти років. Отже, всі мої друзі, рідні та знайомі оплакали мене ще кілька годин тому!
Треба сказати, ці люди не надто говірливі. З них тяжко щось вивідати чи розговорити хоча б. Цікаво є те, що вони вважають що зараз на поверхні хаос та погроми, катастрофи , що зв'язані з неконтрольованими викидаим магми.
На поверхню не було сенсу йти - там нічого не залишилось. Так, я здружився з цими величними істотами, став майже родиною Олегу та Ірі. Через кілька днів я мав розмову з вождем. Він розповів, що стрілка може вертітись не тільки в одну сторону. І про ще дещо, від чого моя душа заховалась далеко в п'яти.
Про те, що людство чекає далі.