Вітаю! Ти вже перейшла через нудні переконання, вагітність і купу болі.
При цьому навіть збереглась твоя гарна фігура. А це справді приємно -
мати хлопчика, - так думав я, доганяючи обідній автобус на платформі. Ця
модель була зручною хоча б тим, що тут не було жодних стін, дверей чи
зупинок. Пасажир просто доганяв платформу, сідав та їхав куди потрібно.
Я повинен встигнути. Невже це буде без татка? Ще трішки - і я вже бачу
твоє прекрасне виснажене обличчя. Але - без хлопчика. ДЕ ВІН?
Платформа - дуже зручний спосіб пересування. Тут такі ж правила, як у звичайному парку. Знервований та розчарований, я смачно затягнувся сигарою. Все пропущено.
Мій син. Чому її батьки в перший же день забрали його до себе в село? Але хай вже так буде - мені хоча б побачити маля.
Провінція. Жовті нефарбовані будиночки з високими стелями. Все змінюється. Картинка перед очами невпинно біжить в такт швидкій переміні ніг. Вони ще не знають про мене. Я й обламаю їхні надії на спокійне життя.
Знайомий будинок. Трава. Двері. Іграшка. Їхні круглі очі. Вилізлі з орбіт очні яблука. Дитяча коляска з кимось живим усередині... кимось, кому вже кілька років.
Кількарічний хлопчик з плачем не признає свого новоспеченого татка. Ще б пак - мене не було з ним ніколи. Я навіть не був впевненим, що саме він - мій син. Але щось тягнуло до нього. Отже мій.
- Котрий рік? - задихаючись, швидше вигукнув, ніж запитав я.
- 2018, - відповіли, ще не оклигавші від несподіванки, батьки дівчини.
Треба пошвидше знайти дівч...уже дружину. Яка вона? Чим займається зараз?
- ДЕ ВОНА? - вже кричу я.
- Біля церкви, - відгукнулась сіра людина.
Іграшка. Двері. Трава. Жовті будинки. Місто. Траса. Церква. І ти. Я відчував твоє тіло. Руки на шиї. І глухий удар мого черепу об землю.
Лікарня. Годинник. Двері. Коридор. Лікар.
Вчора я перехвилювався і знову втратив свідомість. Правда, вже не на два роки. Треба забрати свої речі та відправитись додому.
Двері. Годинник. Ліжко. ТИ! Спала біля мене весь цей час. Ось, чому наш син живе з батьками вже два роки. Скоро він звикне до мене.
Починається нове життя.
Платформа - дуже зручний спосіб пересування. Тут такі ж правила, як у звичайному парку. Знервований та розчарований, я смачно затягнувся сигарою. Все пропущено.
Мій син. Чому її батьки в перший же день забрали його до себе в село? Але хай вже так буде - мені хоча б побачити маля.
Провінція. Жовті нефарбовані будиночки з високими стелями. Все змінюється. Картинка перед очами невпинно біжить в такт швидкій переміні ніг. Вони ще не знають про мене. Я й обламаю їхні надії на спокійне життя.
Знайомий будинок. Трава. Двері. Іграшка. Їхні круглі очі. Вилізлі з орбіт очні яблука. Дитяча коляска з кимось живим усередині... кимось, кому вже кілька років.
Кількарічний хлопчик з плачем не признає свого новоспеченого татка. Ще б пак - мене не було з ним ніколи. Я навіть не був впевненим, що саме він - мій син. Але щось тягнуло до нього. Отже мій.
- Котрий рік? - задихаючись, швидше вигукнув, ніж запитав я.
- 2018, - відповіли, ще не оклигавші від несподіванки, батьки дівчини.
Треба пошвидше знайти дівч...уже дружину. Яка вона? Чим займається зараз?
- ДЕ ВОНА? - вже кричу я.
- Біля церкви, - відгукнулась сіра людина.
Іграшка. Двері. Трава. Жовті будинки. Місто. Траса. Церква. І ти. Я відчував твоє тіло. Руки на шиї. І глухий удар мого черепу об землю.
Лікарня. Годинник. Двері. Коридор. Лікар.
Вчора я перехвилювався і знову втратив свідомість. Правда, вже не на два роки. Треба забрати свої речі та відправитись додому.
Двері. Годинник. Ліжко. ТИ! Спала біля мене весь цей час. Ось, чому наш син живе з батьками вже два роки. Скоро він звикне до мене.
Починається нове життя.
Немає коментарів:
Дописати коментар